Проте за демократичними гаслами ховався жорсткий прагматизм лідера, який прагнув одноосібної влади задля радикальної модернізації країни. Знищивши політичних опонентів та скасувавши халіфат, він побудував нову Туреччину за власним баченням, ставши її беззаперечним диктатором. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
AdvЯк парламентська криза стала ідеальним прикриттям для узурпації влади?
Восени 1923 року Анкара нагадувала запилений будівельний майданчик, де посеред анатолійського степу зводили не лише нову столицю, а й нову національну ідентичність. Османська імперія, яку європейські дипломати десятиліттями презирливо називали "хворою людиною Європи", остаточно сконала у полум'ї Першої світової війни, а підписання Лозаннського мирного договору у липні закріпило міжнародне визнання нових кордонів.
Саме тоді й Мустафа Кемаль-паша, герой битви при Галліполі та переможець у війні за незалежність, здобув колосальний авторитет. Але його амбіції сягали значно далі за статус успішного полководця – він прагнув тотальної, безжальної трансформації суспільства, що було абсолютно неможливо за умов традиційних османських інституцій та постійних парламентських дебатів.
РекламаНаприкінці жовтня Кемаль розіграв блискучу політичну комбінацію, яку історики називають безкровним парламентським переворотом. Він штучно спровокував урядову кризу, таємно наказавши кабінету міністрів на чолі з Алі Фетхі-беєм піти у відставку. Коли парламент (Великі національні збори) опинився в глухому куті, фізично не здатний сформувати новий уряд через внутрішні суперечки, Кемаль запропонував свій "порятунок".
Увечері 28 жовтня під час закритої вечері зі своїми найближчими соратниками у резиденції Чанкая він спокійно, але безапеляційно заявив: "Панове, завтра ми проголосимо республіку". І вже наступного дня, 29 жовтня, парламент поспіхом проголосував за зміни до конституції. Так Туреччина офіційно стала республікою, а Мустафа Кемаль – її першим президентом, якого нова модель влади наділяла безпрецедентними повноваженнями.
Проте диявол ховався у деталях – історичне голосування відбулося за відсутності багатьох впливових депутатів-консерваторів та колишніх героїв визвольної війни, які могли б скласти опозицію. Їх просто не попередили про засідання. Тим часом парламент фактично перетворився на слухняний інструмент легітимізації волі однієї людини.
РекламаНайцікавіше про Мустафу Кемаля Ататюрка та культ його особи: дивіться відео IstoriyaBezMifiv
Чому шлях до європейської модернізації вимагав безжального знищення опозиції?
Блискуча Порта з її султанами, великими візирами та інтригами гаремів остаточно відійшла в небуття, звільнивши місце для жорсткого прагматичного лідера, який готувався перекроїти країну залізною рукою. Адже проголошення республіки було лише першим кроком у грандіозному плані Кемаля, який згодом дістане від парламенту прізвище Ататюрк – "Батько турків".
Щоб вирвати країну з лещат середньовічного релігійного консерватизму та інтегрувати її у західний світ, він потребував абсолютної, ніким не оскаржуваної влади. Вже у березні 1924 року Кемаль завдав нищівного удару по традиціоналістах, скасувавши халіфат – інститут духовного лідерства всього сунітського ісламського світу, який століттями належав османським монархам.
Це радикальне рішення викликало справжній шок не лише у самій Туреччині, а й далеко за її межами – від Єгипту до Британської Індії. Не дивно, що на початку 1925 року на сході країни спалахнуло масштабне курдське повстання. Але Кемаль використав цю загрозу як ідеальний привід для остаточного закручування гайок, і негайно з'явився сумнозвісний "Закон про підтримання порядку", який надав уряду диктаторські повноваження.
РекламаНезалежну пресу розгромили за лічені тижні, а єдина легальна опозиційна сила – Прогресивна республіканська партія, заснована колишніми бойовими побратимами Кемаля – опинилася під забороною. Спеціальні Трибунали незалежності, що діяли по всій країні, виносили сотні смертних вироків тим, кого режим вважав загрозою для своїх реформ.
Кульмінацією зачистки політичного поля став 1926 рік, коли в Ізмірі викрили змову з метою вбивства президента. Ататюрк геніально перетворив цей інцидент на показовий судовий процес над усім старим політичним істеблішментом. На шибеницю відправили не лише безпосередніх змовників, а й видатних політиків епохи молодотурків, таких як колишній міністр фінансів Джавід-бей, які радше за все навіть не брали участі в замаху.
Відтоді й до самої смерті Ататюрка у 1938 році Туреччина залишалася жорсткою однопартійною диктатурою під контролем Республіканської народної партії. Парадокс його правління ж у тому, що Кемаль насаджував європейські цінності, секуляризм, латинську абетку та права жінок – але авторитарними методами. Він силував свій народ ставати вільним від кайданів минулого, але ціною були свободи у сьогоденні.
