"Не все так однозначно": що таке когнітивна війна і чому ви вже у ній

Навряд хтось не бачив фотографій звірств росіян у Бучі, не чув про Маріуполь або загалом не знає про російські воєнні злочини.

популярні відео

Інформації про це так багато, що, здавалося б, усі вже давно мали б дійти однозначних висновків. Та все ж, наприклад, у Європі, США (зокрема, у Білому Домі) чи навіть в Україні досі є люди, які зрівнюють агресора й жертву, кажуть про провину обох країн, закликають зрозуміти Росію, розмірковують про можливість повернутися до звичного бізнесу з Москвою.

Пояснити це просто пропагандою не досить. Природа сучасного інформаційного протистояння глибше.

Що, коли ворог атакує саму нашу здатність відрізняти правду від брехні? Що, коли справжня мета Кремля — зовсім не переконати світ у своїй правоті? Що, коли йдеться не про те, у що людина повірить, а про сам механізм, за допомогою якого вона вирішує, у що вірити?

Нащо російські пропагандисти повторюють щось абсурдне та кажуть про "не все так однозначно", а ворожі спецслужби занурюють світ в інформаційний туман – читайте в матеріалі 24 Каналу. Статтю підготовлено Інститутом когнітивної оборони на основі дослідження докторки політичних наук Лідії Смоли.

Нове поле бою

Масштаб театру воєнних дій, тип зброї, кількість учасників, кількість жертв? Що приходить вам у голову при словосполученні "сучасна війна"? Це важливо, бо віднедавна вона ще й про здатність захоплювати увагу та емоції суспільства противника, а також впливати на ухвалення людських рішень у великих масштабах.
Міноборони США цьогоріч вперше вивело штучний інтелект в окрему захищену статтю видатків оборонного бюджету на суму тринадцять мільярдів доларів, тож термін "когнітивна війна" став надзвичайно популярним. Його використовують політики та журналісти, воєначальники й військові аналітики, медіаексперти та дослідники інформаційно-психологічних операцій (ІПСО).

Вони починають правильно: декларують, що когнітивна війна — це не про те, що людина думає, а про те, як вона думає, оцінює та ухвалює рішення. Та потім пишуть про дезінформацію в телеграм-каналах, викриті фейки, вислови пропагандистів і поширення російських наративів, як-от "денацифікація" і "захист російськомовного населення".

Так, ці повідомлення задокументовані і важливі. Але це — пропаганда. Її можна виміряти, задокументувати та спростувати. Вона завжди залишає сліди: дописи, статті, зображення, відео, меми урешті-решт, — щоб сформувати певну картину світу. Натомість когнітивна війна діє не через повідомлення, а через середовище, у якому ці повідомлення сприймають.

Мета когнітивної війни — не нав’язати певну картину світу, а зруйнувати механізми, які дозволяють відрізняти правдиве від неправдивого, перевірене від маніпулятивного, реальне від сконструйованого.

Ми звикли вважати, що свобода доступу до інформації автоматично веде до кращого розуміння світу. Та це не так. І цим користуються тоталітарні держави.

Дослідник, який аналізує скільки разів Росія повторила наратив про "нацистів в Україні", вивчає пропаганду. Дослідник, який запитує, чому після чотирьох років повномасштабної агресії частина західних еліт досі ставить під сумнів, чи є Росія агресором, наближається до розуміння когнітивної війни. Перше важливе, але друге – небезпечніше.

Звідси один із найпоширеніших міфів про російську інформаційну політику – твердження, ніби Кремль прагне переконати світ у власній правоті. Насправді Росія творить індустрію сумніву і здебільшого не потребує, щоб їй вірили.

Індустрія сумніву

Як це працює? Розглянемо на прикладі збиття росіянами літака рейсу MH17. Міжнародне розслідування тривало роками: зібрали величезний масив доказів причетності російських військових до трагедії із загибеллю 298 людей, встановили маршрут пересування комплексу "Бук", визначили конкретних осіб. Та паралельно з розслідуванням Росія розгорнула свою інформаційну спецоперацію.

Тамтешні державні медіа й так звані експерти, часто публічно ніяк не пов'язані з Кремлем, масово продукували й просували альтернативні версії події: нібито це український винищувач; український "Бук"; ракета НАТО; спецоперація західних спецслужб; американська провокація; підставні тіла. Жодна з цих версій не узгоджувалася з іншими, та це й не було метою.

Метою було створити інформаційний шум, хаос, інформаційний туман, а не довести альтернативну позицію.

Коли людина має дві версії подій, то береться перевіряти факти. Та коли пропонують двадцять версій, то багато хто перестає перевіряти взагалі. Фахівці називають це когнітивним перевантаженням.

Успішна дезінформація апелює до швидких, передусім інтуїтивних реакцій: страху, обурення, гніву, морального шоку. Вона використовує те, що нобелівський лауреат, психолог Даніел Канеман назвав System 1, і намагається не дати часу перейти до повільного, аналітичного режиму мислення — System 2.

Людський мозок не любить невизначеності, однак ще більше він не любить нескінченної кількості взаємозаперечних пояснень. Тож у певний момент людина береться шукати найменш енергозатратне рішення. Зрештою мозок, намагаючись зберегти енергію, здається й каже: "Ми все одно ніколи не дізнаємося правди". У цей момент агресор тішиться своєму успіхові.

Якщо ви дочитаєте текст до кінця, то дізнаєтесь, як не стати трофеєм в російській когнітивній війні.

Світлини вбитих російськими військовими беззбройних українців у Бучі, свідчення очевидців, супутникові знімки, журналістські розслідування створили одну з найбільш задокументованих картин воєнного злочину в сучасній історії. Проте російська пропагандистська машина зреагувала напрочуд знайомо: нібито "трагедії не було взагалі; загиблі виявилися акторами; це постановка українських спецслужб; провокація Заходу; результат дій української армії; інформаційна кампанія НАТО". Жодна з цих версій не витримувала перевірки фактами, але факти й не були головним полем битви.

Так само в березні 2022-го року росіяни запустили очевидний діпфейк із "капітуляцією" Володимира Зеленського. Вони мали на меті підірвати саму категорію відеодоказу як надійного інструменту верифікації реальності. Щоб надалі аудиторія сумнівалася в будь-якому справжньому кадрі.

Перед тим в Україні роками функціонувала мережа прокремлівських медіа. Телеканали, радіостанції, газети, вебсайти, на які рішенням РНБО наклали санкції в лютому 2021-го. Вони створювали ілюзію "плюралізму", бо нібито надавали можливість висловлюватися різним політичним таборам. Редакційна політика, яку втілювали редактори, журналісти й певні гості ефірів, зазвичай полягала в тому, щоб висловити проблеми, але не показати, як їх розв’язати. Такі медіа генерували конфліктність і зневагу між учасниками дискусій, руйнували авторитети й ставили під сумнів абсолютні цінності суспільства.

Зокрема, ретельно добираючи теми програм, маніпулятивно використовуючи певні приклади та створюючи незручні обставини в ефірі, ці медіа руйнували образ українського воїна як захисника Батьківщини. Аудиторії нав’язливо пропонували подивитися на нього з негативного боку. Факти або фейки були лише допоміжним інструментом у цих жонглюваннях масовою свідомістю.

Щось схоже тепер відбувається з формуванням ставлення до української мови в певних телеграм-каналах, які цілеспрямовано публікують буквально найменші скандали між російськомовними та україномовними українцями. Регулярно поширюючи такий контент, вони створюють враження, нібито мовне питання в Україні все ще надзвичайно конфліктогенне. Ба більше, буцімто суспільство досі не сприймає статус української мови як державної однозначно.

Мобілізація і когнітивний зсув

Окремо треба взяти до уваги російську інформаційну операцію з дискредитації мобілізаційних процесів в Україні. Для цього використовують природний людський страх смерті, втому від тривалої війни, соціальну несправедливість (питання економічного бронювання чи корупції) через мережу анонімних геотаргетованих телеграм-каналів, а також масово поширюють емоційні відео в ТікТоку з тегами #ТЦК і застосовують ШІ-ботів, щоб імітувати народний гнів у коментарях.

Через постійне бомбардування емоційним контентом у мозку багатьох людей відбулася підміна понять. Це і є когнітивний зсув.

Образ військовослужбовця ТЦК у мисленні перетворився на образ "внутрішнього ворога". Тоді внутрішня раціональна аналітика (якщо не буде мобілізації — держава зникне) у декого вимикається. Замість неї домінує нав’язана логіка: "Держава — мій ворог, від неї треба рятуватися".

У когнітивній війні важливо не змусити людину повірити в конкретну брехню. А зламати її здатність відрізняти брехню від правки. Тому Росію не хвилює її власна суперечливість. З позиції класичної пропаганди це видається абсурдним. Проте з позиції когнітивної війни — цілком раціонально. Адже суперечливість сама собою стає інструментом, який руйнує довіру.

У цьому сенсі когнітивна війна нагадує не захоплення території, а руйнування дорожніх знаків. Якщо армія знає, куди рухатися, вона досягне мети. Утім, без орієнтирів і розуміння ситуації військо приречене на поразку.

Немає нічого неможливого, якщо ти брехун

Нейронаука останніх десятиліть показує: увага, пам'ять, оцінювання правдивості інформації та ухвалення рішень, інші когнітивні функції мають обмежені ресурси. Коли довіра руйнується, починається деструктивний процес. Людина стає вразливішою до маніпуляцій.

Важлива ціль когнітивної війни — тотальна зневіра. Одна з найменш очевидних, але найнебезпечніших її особливостей.

Коли після Бучі або Маріуполя в західних медіа з'являються коментарі: "Не все так однозначно", "Правду ми, мабуть, ніколи не дізнаємося" — це вже не результат нестачі інформації. Це означає, що там поступово звикають до думки, нібито будь-який факт має безліч однаково легітимних інтерпретацій і жодна з них не істинна.

Саме тут проходить межа між інформаційною і когнітивною війною. Перша бореться за зміст повідомлень, а друга — за правила, за якими суспільство взагалі визначає, що є правдою.

Отже, Росія атакує не знання, а саму здатність виробляти знання.

Ще в середині минулого століття радянський математик і психолог Володимир Лефевр працював над концепцією, яку сьогодні знають як "рефлексивне управління". Вона полягає в тому, що найефективніший спосіб вплинути на супротивника — створити для нього таку картину реальності, у якій він сам ухвалить потрібне рішення, ще й буде абсолютно переконаний, що це його вибір.

Візьмемо, до прикладу, кампанію з висвітлення нібито масового заїзду в Україну мігрантів. Такими повідомленнями про нахабну поведінку новоприбулих зі Сходу та Африки в українського населення прагнуть викликати очікуване обурення. Створити враження, нібито мігрантів в Україні дуже багато і вони поводяться вкрай агресивно. Хоча насправді статистика показує, що за останні роки до нашої держави приїздить значно менше іноземців, ніж колись. Цілком очевидно, що замовники такої інформаційної диверсії в Україні — росіяни. Це показовий приклад рефлексивного управління.

Пропаганда вказує людині, що думати. Натомість рефлексивне управління змінює умови, у яких людина доходить висновків.

Недарма начальник генштабу російських збройних сил Валєрій Ґєрасімов публічно стверджував, що немілітарні заходи мають переважати мілітарні в співвідношенні 4 до 1.

Недарма підконтрольна Кремлю фабрика інтернет-тролів одночасно впливала на вибори в ЄС і США та дестабілізувала підтримку України всередині ЄС.

"Nothing is true and everything is possible", – як колись зауважив британський журналіст і дослідник Пітер Померанцев.

Сучасна Росія так легко адаптувалася до реалій інформаційної доби, бо прийшла з досвідом роботи із самими умовами формування питань.

Коли західний політик заявляє, що треба "дати Путіну можливість зберегти обличчя", коли бізнесові еліти пропонують повернутися до звичних відносин з Росією, коли медіа намагаються знайти "обидві сторони" там, де одна сторона веде агресивну війну, — ми бачимо не стільки результат прямої пропаганди, скільки наслідок тривалого впливу на середовище ухвалення рішень. Людина щиро вважає, що дійшла цього висновку самостійно. А це не так.

Доречно згадати так званих "антисистемних популістів", за чиїм неймовірно стрімким зростанням популярності в Європі стояли російські спецслужби. За допомогою кремлівських грошей і соцмереж вони поглиблюють суспільні розколи й загострюють конфліктні питання, пропонують привабливі, але абсурдні рішення, дискредитують авторитет державного діяча як такий.

Модні сьогодні у Європі популісти майже всюди перетворюють політику на "веселе шоу". Паралельно майже всі вони в цих веселощах і хаосі закликають нормалізувати відносини з Москвою. Це найефективніший спосіб руйнувати європейські держави та одночасно посилювати Кремль.

Як уберегтися від російської пастки

Може здатися, що постійне повторення того самого — ознака інтелектуальної бідності пропаганди. Та насправді за цим стоїть один з найкраще задокументованих когнітивних механізмів. Ще наприкінці 70-х років минулого століття в США психологи Гашер, Ґольдштайн і Топпіно виявили явище, яке згодом отримає назву "ефект ілюзорної правди". Його суть полягає в тому, що люди схильні вважати правдивими твердження, які вони вже неодноразово чули раніше.

Мозок інтерпретує щось знайоме як сигнал правдивості. У цьому контексті багаторічне повторення російських наративів про "денацифікацію", "утиски російськомовних" або "агресивне НАТО" видається вже не просто пропагандистською недолугістю, а цілеспрямованою когнітивною атакою.

Але якщо існують когнітивні атаки, то чи можливий відповідний захист? Відповідь на це питання дає теорія когнітивного щеплення дослідників із Кембриджу ван дер Ліндена та Рузенбека. Її логіка нагадує принцип вакцинації: людині не дають саму дезінформацію, а пояснюють, як вона працює. Пояснюють самі прийоми й методи маніпуляцій.

Після 2014-го року українське суспільство пройшло через безпрецедентну кількість інформаційних атак. Ми фактично були полігоном російських інформаційно-психологічних операцій. Тож це теж стало своєрідним колективним щепленням. Не для всіх, звісно, але чимало точно зрозуміло прийоми й методи інформаційного кремлівського туману.

Знайомий військовий, волонтер, місцевий активіст, знайомий журналіст чи сусід часто стають джерелами інформації не менш авторитетними, ніж офіційні канали. Тобто в Україні виникли додаткові рівнів верифікації реальності.

І це дуже важливо, адже головна мішень агресорів — наші цінності. Коли людина повірила, що зусилля безглузді, ворогу вже не треба посилати за нею військових — людина сама здасться, бо «так правильно». Це "вірус" у свідомості, який не ламає «стіни», а змінює те, як ми бачимо світ.

Якщо пропаганда прагнула заволодіти увагою людини, то когнітивна війна претендує на значно більше — контролювати умови, за яких ця увага перетворюється на знання. Найдорожча західна зброя чи ідеальна фізична підготовка не допоможуть, якщо ворог уже оселився у вашій голові й звідти диктує свої правила.

Що таке когнітивна війна і чому ви ВЖЕ в ній – дивіться відео: