Безжальна тоталітарна машина миттєво змила всі сліди з бруківки, сподіваючись назавжди приховати цю безпрецедентну трагедію. Хоча подвиг колишнього вояка УПА та політв'язня Василя Макуха відбувся за два місяці після самоспалення поляка Ришарда Сівеця у Варшаві, він на кілька місяців випередив знаменитий протест чеського студента Яна Палаха. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Реклама AdvЯк радянська влада намагалася приховати полум'я протесту у центрі української столиці?
Щоб збагнути масштаби цензури, необхідно зануритися у параноїдальну атмосферу Радянського Союзу зразка осені 1968 року. Після жорстокого придушення Празької весни військами Варшавського договору Москва посилила контроль за інформаційним простором. Західні журналісти були зосереджені переважно в Москві – їхні пересування суворо контролював КДБ. А роботу іноземної преси у Києві ще більш суворо обмежували, що, за задумом Кремля, мало б унеможливити витік будь-якої об'єктивної інформації.
РекламаКоли 5 листопада, напередодні офіційних святкувань річниці більшовицького перевороту, Василь Макух спалахнув на Хрещатику, радянська репресивна машина спрацювала з моторошною ефективністю. Історики відзначають блискавичну реакцію міліції та агентів у цивільному – вони не просто намагалися загасити вогонь, але й миттєво ізолювали місце трагедії, брутально розганяючи випадкових перехожих. Далі бруківку негайно вимили водою зі шлангів, буквально стираючи фізичні докази, попіл і саму пам'ять про подію. Жоден офіційний радянський рупор не обмовився про цей інцидент ані словом, а медичному персоналу київської лікарні, де Макух помер 6 листопада, погрожували репресіями за будь-який розголос.
У цей самий час західний світ був сфокусований на інших глобальних потрясіннях – війні у В'єтнамі, студентських протестах у Парижі та геополітичних наслідках вторгнення до Чехословаччини. Радянська влада сподівалася, що у цьому вирі подій акт найвищої людської мужності українця просто розчиниться у вакуумі цензури, а відсутність західних кореспондентів у Києві дозволить назавжди приховати злочин від міжнародної спільноти. Але цей план провалився.
РекламаЩо насправді зробив Василь Макух на Хрещатику у 1968 році: дивіться відео smakolik-group
Як звістка про українського мученика миттєво прорвала залізну завісу?
Історична справедливість перемогла завдяки феномену самвидаву – підпільної мережі поширення забороненої літератури, яка стала єдиним комунікаційним містком між поневоленими народами та вільним світом. Інформацію про вчинок Василя Макуха переказували з уст в уста, переписували від руки та таємно розмножували на друкарських машинках у глибокому підпіллі. Правозахисники, ризикуючи життям і свободою, блискавично зібрали свідчення очевидців, щоб зафіксувати цей безпрецедентний акт спротиву.
Звістка про київський живий смолоскип дуже швидко перетнула радянський кордон. Документи самвидаву таємними каналами потрапили до рук західних дипломатів та еміграційних центрів у Західній Європі. Вже у листопаді 1968 року західні радіостанції, зокрема Radio Free Europe та Voice of America, здійснили перші трансляції про трагедію на Хрещатику. Ці ефіри стали справжнім шоком для західної інтелектуальної еліти, яка до того моменту помилково вважала, що радикальний опір радянській системі всередині СРСР є неможливим.
РекламаПроте глобальний резонанс від акту Макуха згодом був суттєво приглушений жорстоким хронологічним парадоксом – 16 січня 1969 року у Празі здійснив самоспалення чеський студент Ян Палах. А столиця Чехословаччини на той час була переповнена іноземними кореспондентами, які висвітлювали наслідки радянської окупації, тож фотографії та детальні репортажі з Праги миттєво облетіли весь світ. Палах став глобальним символом антикомуністичного опору, тоді як ім'я Василя Макуха залишилося обговорюваним переважно у вузьких колах західних совєтологів та аналітиків.
До сьогодні міжнародна академічна спільнота вже переглянула цю історичну несправедливість. Провідні західні університети додають історію Василя Макуха до фундаментальних праць з історії Холодної війни. Його самопожертву більше не розглядають як локальний епізод, а визнають беззаперечним фактом глобального антитоталітарного спротиву. Світ дізнався про нього майже одразу, попри жорстокість репресивного апарату СРСР, і вогонь, запалений на Хрещатику, зрештою допоміг спопелити саму імперію брехні.
