Грудень 2023 року – польський політик Гжегож Браун хапає вогнегасник та прямо в будівлі Сейму гасить ним свічки ритуальної Ханукії, влаштувавши цим один із найгучніших антисемітських скандалів у сучасній історії Польщі.
Реклама Advпопулярні відео
Здавалося б, у настільки неадекватного маргінала не може бути політичного майбутнього в одній із провідних країн Європейського Союзу. Та насправді – може.
У вересні 2026-го Браун розбиває молотом меморіал полеглим воякам УПА, а жовтні президент Польщі Кароль Навроцький допускає можливість створення коаліції польських правих сил і потенційно – запросити туди "Конфедерацію польської корони", ультраправу партію цього самого Брауна.
24 Канал розповідає, як колишній режисер став одним із найвідоміших ультраправих політиків Польщі, чому його радикальні погляди дедалі більше приваблюють виборців та як боротьба польських консерваторів за владу загрожує перетворити Україну на головну мішень їхніх політичних кампаній.
РекламаВід документаліста до політичного провокатора: хто такий Гжегож Браун
Політична біографія Гжегожа Брауна починалася зовсім не з вогнегасника, антиукраїнських мітингів чи антисемітських скандалів. Ба більше, у молодості майбутній ультраправий політик сам виступав проти авторитарного режиму, щоправда, тоді ще комуністичного.
Браун народився 11 березня 1967 року в польському Торуні, а наприкінці 1980-х років долучився до антикомуністичного руху у Вроцлаві, зокрема до знаменитої "Помаранчевої альтернативи", учасники якої висміювали польську комуністичну владу за допомогою вуличних перформансів та абсурдистських акцій.
Після падіння режиму та перемоги демократії в Польщі Гжегож Браун здобув філологічну освіту у Вроцлавському університеті, навчався кінематографії та працював режисером документального кіно (у нього є навіть власна сторінка на IMDB). Його фільми переважно стосувалися польської історії, але були і спроби проявити себе і в жанрі мелодрами та навіть треш-фантастики.
Однак поступово кінематограф поступився місцем політиці. Гжегож Браун зблизився з католицькими традиціоналістами, монархістами та націоналістичними рухами.
Гжегож Браун позиціонує себе як затятий католицький традиціоналіст, але не в сучасно розумінні цього терміну, а, швидше, в контексті Сердньовіччя, коли ідеологічні попередники сучасного польського політика організовували хрестові походи та влаштовували етнічні чистки під прикриттям боротьби за чистоту віри. Прблизно за таку "традицію" бореться Браун, публічно демонструючи власну нетерпмимість до практично всього (крім російського газу). На щастя, сучасні закони суттєво оюмежують його "подвижництво", втім, статус народного обранця суттєво розв'язує йому руки, надаючи певну безкарність.
Причому сам Браун ніколи особливо не приховував власних переконань, навіть коли вони виглядали надто радикальними для його політичних союзників. Наприклад, ще у 2011-му році Браун назвав покійного архієпископа Любліна Юзефа Жицінського "брехуном і негідником", за що навіть отримав публічний осуд від єпископату Польщі.
РекламаНаступного року Браун запропонував розстрілювати кожного десятого журналіста ліберальної Gazeta Wyborcza та телеканалу TVN. Польська прокуратура такого маніфесту не оцінила та навіть відкрила кримінальну справу за підозрою в публічних закликах до скоєння злочину, але згодом її таки закрила. І все це відбувалося ще до того, як Браун здобув свій перший депутатський мандат.
Вже 2015 року він вперше спробував стати президентом Польщі, однак отримав лише 0,83% голосів. Після цієї невдачі політик продовжив розвивати власний рух "Побудка", а вже у 2019 році заснував партію "Конфедерація польської корони", яка приєдналася до ширшого ультраправого об'єднання "Конфедерація".
Саме за її списками Браун уперше потрапив до польського Сейму у тому ж 2019-му, а згодом навіть переобрався у 2023-му. Наступного року йому вдалося здобути мандат депутата Європарламенту.
Гжежож Браун та один з лідерів "Конфедерації" Кшиштоф Босак / Фото – Gazeta Wyborcza
Втім, найбільшу популярність політику принесли далеко не його законодавчі ініціативи, і навіть не заклики до вбивства журналістів. Під час пандемії COVID-19 Браун активно поширював антивакцинаторську риторику та виступав проти карантинних обмежень, чим привернув до себе увагу першої партії навіжених.
Вже згодом до цього додались все частіші та все відвертіші антисемітські та антиукраїнські провокації. Ще у 2022-му році, невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення, Браун розгорнув кампанію під гаслом "Стоп українізації Польщі", виступаючи проти допомоги українським біженцям та постачання зброї Києву.
Згодом Браун та його однопартійці неодноразово знімали українські прапори з державних об'єктів у Польщі, як-от з кургану Костюшка у Кракові та з міської ради Бялої-Підляської. Через останній інцидент польська прокуратура навіть висунула йому нові кримінальні обвинувачення.
РекламаТа кульмінацією його політичної кар'єри для широкого загалу став той самий скандал із ханукальними свічками у грудні 2023 року. Після цього про польського політика дізнався весь світ.
Сам Браун цьому тілтки радів. У липні 2025-го він пішов ще далі, публічно заперечивши історичні факти про геноцид у нацистському концтаборі Аушвіц-Біркенау. Власне, за ці висловлювання він отримав ще одну справу від польських правоохоронців, а в березні 2026-му року Європарламент навіть позбавив його імунітету в рамках цього розслідування.
Цікаво, що навіть для частини польських ультраправих Браун зрештою виявився занадто радикальним. У січні 2025-му року його виключили з "Конфедерації" після рішення самостійно балотуватися в президенти всупереч висуненню їхнього кандидата Славоміра Менцена.
Однак несподівано таке собі політичний остракізм обернувся для Брауна тріумфом. На президентських виборах 2025 року він посів 4-те місце з 6,34%, тобто за нього віддали голос аж 1,2 мільйона польських виборців, що більш ніж вдесятеро більше, ніж йому вдалося зібрати на виборах 2015 року.
РекламаВласне, на цьому етапі історія Гжегожа Брауна перестає бути розповіддю про чергового політичного маргінала та провокатора. За останнє десятиліття політик, якого колись підтримували менше 1% поляків, від якого відмовлялися навіть однодумці-радикали, раптом перетворився на самостійного лідера ультраправого руху з мільйонним електоратом. І, що особливо тривожно, для цього йому навіть не довелося відмовлятися від власного ультрарадикалізму.
Брауну було достатньо не змінюватися самому, а почекати, поки зміниться принаймні частина польського суспільства та буде готова віддати за нього свій голос.
Польща правішає: чому радикали перестали бути маргіналами
Безумовно, стверджувати, що поляки раптом повально стали українофобами, антисемітами та конспірологами, було б серйозним перебільшенням. Однак популярність Гжегожа Брауна демонструє показову, але доволі небезпечну тенденцію – процес поступової радикалізації частини польського електорату, що розвивається на тлі дедалі гострішої боротьби за голоси виборців з консервативного табору.
РекламаТривалий час мастодонтом польських правих лишалась партія "Право і справедливість" Ярослава Качинського, яка попри певні ухили намагалася обіймати позиції в правому центрі політичного спектру. Та після невдалих виборів і фактичної втрати влади у 2023-му році ПіС довелося не лише зіткнутися з урядом Дональда Туска, а й з зубастими та дуже агресивними конкурентами на власному політичному фланзі.
У ПіС відбувся масштабний розкол, Моравецький і ще група депутатів вийшли з партії у липні 2026 року, тому лідеру партії Ярославу Качинському також довелося радикалізуватися і почати виголошувати дикі речі, щоб хоча б втримати позиції / Фото – East News
Справи у ПіС дійсно кепські. З одного боку, на них насідає все більш популярна "Конфедерація" Славоміра Менцена та Кшиштофа Босака, яка поєднує націоналізм із добірним популізмом і праволіберальними економічними гаслами. З іншого – ще радикальніша "Конфедерація польської корони" Гжегожа Брауна, яка робить ставку на релігійний традиціоналізм, євроскептицизм та відверто антиукраїнську риторику.
І що особливо засмучує, якраз така стратегія і виявилася для Брауна квитком на польський політичний п'єдестал. Згідно з опитуванням CBOS, партію Брауна нині підтримують вже 7,3% поляків, які визначилися з вибором та мають намір голосувати. На додачу, інше дослідження, оприлюднене вже 15 жовтня, взагалі показало 11,3% підтримки. Тобто майже стільки ж, скільки має "Конфедерація" Менцена, і вже далеко не той результат, який можна просто проігнорувати.
Додатково привертає увагу портрет виборців Гжегожа Брауна. Згідно з дослідженням того ж CBOS, йому довіряють приблизно чверть дорослих поляків. Це переважно дуже релігійні чоловіки правих поглядів, що проживають у сільській місцевості. Причому серед тих, хто довіряє Брауну, 35% виступають проти членства Польщі в Євросоюзі, тоді як серед населення загалом цей показник не перевищує 13%. На додачу саме ця група частіше висловлює неприязнь до українців, євреїв і німців.
Але не до всіх. Наприклад, з ультраправою та ультрапроросійською партією "Альтернатива для Німеччини" у Гжегожа Брауна, як би то не було парадоксально, нема ніяких проблем. Доказом цього стала зустріч з топами AfD, на якій він, стоячи пліч-о-пліч з німецькими товаришам, закликав відродити російський газогін "Північний потік" і прорік мемне "Обожнюю запах російського газу вранці", перекрутивши знамениту фразу підполковника Білла Кілгора з кінострічки Apocalypse Now.
Гжегож Браун та його товарищі з AfD закликають відновити бізнес з державою-окупантом Росією / Скріншот – TVN24
Втім, важливо розуміти, що зростання популярності правих популістів майже ніколи не зумовлено виключно ідеологією. Часто люди банально розчаровуються у більш традиційних партіях, стурбовані економічною ситуацією та масштабною міграцією.
Задача популіста в цій ситуації – просто підсвітити наявні проблеми, звинуватити попередників у бездіяльності та запропонувати привабливу альтернативу. На Брауна також працює те, що поляки не так звикли його бачити в рядах великих партій, а отже, це додає його образу і певного антисистемного шарму.
І якраз у Польщі питання міграції та економіки популісти часто пов'язують саме з Україною. Це не є правдою, адже економічний ефект від українців в Польщі буквально зворотній до того, що каже Браун. Втім, багатьох поляків його пояснення влаштовують.
Згідно з опитуваннями CBOS, вперше за весь час спостережень противників прийому українських біженців у Польщі стало більше, ніж прихильників – 52% проти 42%. Водночас 54% опитаних вважають, що їхня держава надає українцям надто багато допомоги. Причому негативну оцінку польсько-українським відносинам надають аж 46% опитаних, що також стало своєрідним антирекордом.
Натомість надто драматизувати також не варто, адже абсолютна більшість поляків досі вважають, що Варшава та Київ мають працювати разом на тлі загрози з боку Росії. При цьому 73% переконані, що ворожнечу між двома народами розпалюють політики обох країн заради власної вигоди. Втім, для таких персонажів, як Браун, навіть часткового невдоволення українськими біженцями достатньо, щоб активно нарощувати свій політичний капітал.
Гжегож Браун атакує український пам'ятник – дивіться відео:
І тут особливо важливо розуміти, що основний виклик та певна "перевірка на вшивість" сьогодні стоїть не перед Гжегожем Брауном. Він є лише симптомом проблем, тому і далі продовжить збирати голоси на антиукраїнських гаслах, принаймні поки це буде приносити політичні бали (або це буде йому вигідно фінансово).
Дивитися варто на ПіС та оточення президента Польщі Кароля Навроцького, які прямо зараз мають визначитися, чи варто їм боротися з радикалізацією польських правих, або ж відкинути будь-які моральні принципи та очолити цей конвеєр з продукування ненависті та ксенфобії.
Союз проти Туска: чому Навроцький та ПіС готові загравати з ультраправими
Колись нам наївно вірилось, що антиукраїнська риторика польських політиків закінчиться разом із виборами. Але вибори пройшли, потім ще одні, а нападки в сторону України та, зокрема, українських біженців у Польщі не лише не припинилися – вони за цей час суттєво ескалували.
І раптом президент Польщі Кароль Навроцький вирішив, що межі цих згубних тенденцій встановлювати не варто. Краще навпаки – отримати в союзники найбільш радикального представника цього "руху". Головне – усунути від влади уряд Дональда Туска на виборах 2027 року, а потім хоч трава не рости.
Власне, готуючись до нового електорального циклу, оточення Навроцького активно шукає союзників і, за інформацією видання Onet, вже розпочало переговори про створення широкої коаліції до Сенату. Причому планують зібрати всі "вершки" з правого табору: "Право і справедливість" Ярослава Качинського, "Конфедерацію" Менцена та Босака, партію "Розвиток плюс" колишнього прем'єра Матеуша Моравецького та, власне, "Конфедерацію польської корони" Гжегожа Брауна.
Ідея Навроцького доволі проста. Польський Сенат обирають у 100 одномандатних округах, де перемогу отримує кандидат із найбільшою кількістю голосів, тож замість того, щоб конкурувати між собою і розпорошувати голоси правих виборців, партії можуть домовитися про висунення одного спільного кандидата в кожному з 50 переспективних округів.
Таким чином, ПіС може потенційно отримати 17 округів, "Конфедерація" – 9 – 10, партія Моравецького – 6 – 7, а Брауна – чотири. Решту перспективних округів планують залишити для кандидатів від президентського оточення.
Та якщо до решти членів коаліції критичні питання можуть виникнути хіба що в українців, що навряд чи враховується у підготовці до польських виборів, то участь Брауна в цій конструкції змушує активно "перевзуватися" вже інших учасників блоку.
До прикладу, у червні цього року Ярослав Качинський публічно називав Брауна "небезпечним політиком" та запевняв, що ПіС не співпрацюватиме з ним навіть ціною виборів. Натомість тепер Onet пише, що Качинський вже у жовтні неформально заборонив однопартійцям критикувати Навроцького за його готовність домовлятися з оточенням Брауна.
Особливої пікантності ситуації додає той факт, що сам Браун не надто переймається дипломатичними тонкощами. На оприлюднених у жовтні записах він ображав представників президентського оточення, порівнюючи їх із "юденратом" – єврейськими адміністративними органами, створеними нацистами в гетто. І навіть після такого скандалу можливість переговорів із його партією остаточно не відкинули. Тобто жага влади у ПіС і Навроцького взяла гору над бридливістю.
Втім, важливо розуміти, що поки йдеться лише про потенційну домовленість, а не вже сформовану урядову коаліцію. Та й далеко не всі у ПіС задоволені перспективою поступатися власними округами на користь конкурентів-фундаменталістів. Однак для самого Гжегожа Брауна навіть участь у переговорах із президентським табором означає важливий крок до виходу з політичної ізоляції.
І саме тут виникає головне питання для України. Адже Навроцький та ПіС, на відміну від Брауна, наразі не заперечують російської загрози та продовжують визнавати стратегічну необхідність підтримки Києва, хоч це й не заважає їм використовувати українське питання у внутрішньополітичній боротьбі. Можна згадати вето Навроцького на продовження допомоги українським біженцям і його вимогу обмежити соціальні виплати для непрацевлаштованих українців.
Піком конфлікту з Києвом можна назвати позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла – найвищої державної нагороди Польщі. Формальною причиною тоді стало рішення українського керівництва назвати один із військових підрозділів на честь воїнів УПА. До цього Навроцький навіть запропонував криміналізувати "пропагування бандеризму" в Польщі та попередив, що історичні суперечки можуть вплинути на європейські перспективи України.
Звісно, сама по собі вимога розібратися у Волинській трагедії не є проявом українофобії (але ним є ультимативні вимоги визнати як єдино вірну польську версію подій – 24 Канал). Однак показовим лишається те, що чим ближче чергові вибори, тим помітніше ця тема звучить у риториці польського президента.
Але проблема навіть не в самих історичних суперечках, а в тому, що підтримка України ризикує поступово перетворитися на предмет передвиборчого торгу. Адже тепер Варшаві доводиться зважати не лише на власні стратегічні інтереси та загрозу з боку Росії, а й на прагнення Навроцького сподобатися виборцям радикальних правих партій.
І в цьому, мабуть, полягає головний феномен і одночасно загроза з боку Гжегожа Брауна. Адже польським ультраправим зовсім не обов'язково самостійно приходити до влади, щоб впливати на політику держави. Достатньо, щоб традиційні праві партії почали переймати їхню риторику та враховувати вимоги радикалів у боротьбі за голоси виборців.
