Формально нічого поганого не відбулося. Інженери отримують зарплати, держава – податки, бізнес продовжує працювати. Проте з економічного погляду виникає цікаве запитання: хто отримуватиме основний дохід, коли вартість цієї технології зросте вдесятеро? Адже найбільші гроші в сучасній економіці нерідко заробляють не в момент створення продукту, а в момент його масштабування, продажу корпоративних прав або комерціалізації інтелектуальної власності. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Україна багато років була успішним експортером інтелектуальної праці. Але експорт інтелектуальної праці та володіння інтелектуальним капіталом – різні економічні моделі. Перша дозволяє заробляти на виконанні замовлень. Друга дає можливість отримувати дохід від використання технології в усьому світі.

Саме тому спеціальний правовий та податковий простір для розвитку IT-індустрії в Україні "Дія.City" цікавий значно більше, ніж звичайний спеціальний податковий режим. Він ставить питання, яке раніше майже не звучало в українській економічній політиці: чи може Україна стати не лише виробником технологій, а й власником їхньої майбутньої вартості?

Економіка навчилася оцінювати те, чого ще немає. Традиційний бізнес оцінювали через активи, прибуток, виручку, борги та виробничі потужності. У технологічному бізнесі ці показники залишаються важливими, але не завжди пояснюють вартість компанії. Молода компанія може мати збитки, невелику команду, відсутність нерухомості та мінімальну виручку. Водночас інвестори можуть оцінювати її в десятки мільйонів доларів. Тому що вони купують частку в майбутніх доходах, які можуть виникнути завдяки технології.

Фактично венчурний капітал перетворює очікування майбутнього економічного результату на сьогоднішню ринкову оцінку. Інвестор оцінює розмір потенційного ринку, конкурентні переваги продукту, здатність команди виконати бізнес-план, майбутні грошові потоки та ризик втрати вкладених коштів. Чим більший потенційний ринок і чим переконливіша технологічна перевага, тим вищою може бути оцінка навіть збиткового підприємства.

Саме тому можливість входження стартапів до "Дія.City" за спеціальними умовами є економічно виправданою. Держава не повинна плутати відсутність поточного прибутку з відсутністю економічного потенціалу. Особливо якщо йдеться про технології, які потребують тривалих досліджень, випробувань та значних початкових інвестицій.

Для інноваційної економіки найнебезпечнішими можуть бути не збиткові стартапи, а ситуація, коли перспективні компанії змушені відмовлятися від розвитку заради швидкого прибутку. Підприємство, яке сьогодні витрачає кошти на дослідження, може створювати більшу майбутню економічну вартість, ніж компанія, яка вже отримує прибуток, але не інвестує у власне зростання. Це не означає, що збитковість потрібно заохочувати. Це означає, що економічна політика повинна враховувати різні стадії розвитку бізнесу.

Найдорожчий ресурс стартапу не гроші, а час

Про стартапи зазвичай говорять у категоріях фінансування: скільки залучили, скільки витратили, скільки залишилося. Але з позиції економіста найважливішим ресурсом молодої технологічної компанії є час, протягом якого вона здатна працювати до наступного раунду інвестицій або виходу на самоокупність. У венчурній практиці це називають runway – фінансовим горизонтом існування компанії.

Уявімо стартап, який має 12 мільйонів гривень і витрачає мільйон щомісяця. Його фінансовий горизонт становить один рік. Якщо компанія скоротить щомісячні витрати до 800 тисяч гривень, цей горизонт збільшиться до 15 місяців. Три додаткові місяці можуть означати можливість завершити розробку, пройти випробування, отримати першого великого клієнта або залучити інвестиції на значно кращих умовах. Саме тому податкові та регуляторні умови мають для стартапів іншу економічну вагу, ніж для зрілих компаній.

Для великого бізнесу економія певної суми може означати збільшення прибутку. Для молодої технологічної компанії та сама економія може означати додатковий час до моменту, коли продукт стане комерційно життєздатним. У технологічному бізнесі держава іноді допомагає не стільки грошима, скільки можливістю не завершити перспективний проєкт передчасно. Звичайно, "Дія.City" не гарантує стартапу такого результату. Ефект залежить від структури витрат, способу залучення спеціалістів, обраної моделі оподаткування та дотримання вимог режиму. Але сама можливість адаптувати правове й податкове середовище до особливостей молодого бізнесу має значну економічну цінність.

Чому 9% можуть бути важливішими за мільйон інвестицій

Порівнюючи податки в "Дія.City", зазвичай згадують 9% податку на визначені операції з виведення капіталу та стандартні 18% податку на прибуток. Проте справжній економічний зміст спеціальної моделі полягає не в арифметичній різниці ставок, а у вартості власного капіталу.

Коли компанія залучає інвестиції, вона часто передає інвестору частку у власності. Чим раніше бізнес потребує фінансування і чим слабшою є його переговорна позиція, тим більшу частку майбутньої вартості засновники можуть бути змушені віддати. Натомість прибуток, який залишається в компанії та може бути реінвестований, дозволяє фінансувати розвиток без негайного розмивання часток власників.

Для зрілого підприємства це питання оптимізації фінансової структури. Для стартапу, який починає заробляти, це може визначати майбутній розподіл власності.

Модель оподаткування виведеного капіталу має власні обмеження. Окремі платежі можуть створювати податкові зобов'язання навіть без класичного розподілу дивідендів. Тому економічний ефект необхідно розраховувати для конкретної компанії. Але можливість не оподатковувати нерозподілений прибуток за правилами звичайного податку на прибуток створює додатковий стимул залишати ресурси в бізнесі. Податкова пільга створює економічну цінність не тоді, коли бізнес просто платить менше, а тоді, коли завдяки їй виникає діяльність, яка без такого стимулу не відбулася б. Саме за цим критерієм я б оцінювала результативність "Дія.City".

Розробка продукту може відбуватися в одній країні, управління інтелектуальною власністю – в іншій, залучення інвестицій – у третій, а основний прибуток від міжнародних продажів може концентруватися ще в одній юрисдикції. Це не обов'язково означає порушення законодавства або штучне переміщення прибутку. Глобальні компанії справді розподіляють функції між різними країнами. Але для національної економіки важливо, які саме функції залишаються всередині країни.

Можна мати тисячі висококваліфікованих інженерів і водночас залишатися переважно постачальником послуг для іноземних власників технологій. А можна поступово формувати власні компанії, які контролюють продукт, інтелектуальну власність, міжнародні контракти та корпоративний капітал.

Різниця між цими моделями проявляється у структурі національного доходу. У першому випадку країна отримує переважно оплату праці та послуг. У другому з'являється потенціал для отримання прибутку від міжнародної комерціалізації, доходів від інтелектуальної власності та приросту вартості корпоративних прав.

Саме тому я розглядаю "Дія.City" як один з інструментів конкуренції України за функції з високою доданою вартістю, за те, де ухвалюються стратегічні рішення, кому належать технології та хто отримує економічний результат їхнього масштабування. Україні недостатньо залишатися країною, у якій створюють дорогі технології. Важливо, щоб вона не залишалася країною, якій за їхнє створення платять лише зарплату.

Під час війни Україна отримала досвід, який неможливо відтворити в лабораторних умовах. Наші інженери та підприємці створюють технології в умовах надзвичайно коротких циклів розробки, випробувань і вдосконалення. У багатьох секторах це формує компетенції, які можуть мати міжнародну комерційну цінність і після завершення війни.

Якщо компанія не має достатнього фінансування, належно оформлених прав на розробки та можливості залучити міжнародного партнера, вона може втратити ринок навіть із конкурентоспроможним продуктом. Тому інституційні умови для оборонно-технологічного бізнесу важливі не менше, ніж фінансування самих розробок. Після війни Україна може експортувати не лише окремі вироби чи інженерні послуги, а й технології, програмне забезпечення, ліцензії та комплексні рішення.

"Дія.City" не усуває експортних обмежень, вимог оборонного законодавства чи ризиків міжнародного інвестування. Проте її корпоративні інструменти можуть полегшувати структурування таких компаній.

Війна змусила Україну прискорено створювати технології. Після війни економічний результат залежатиме від того, чи зможемо ми перетворити цей досвід на власні міжнародні компанії.

Для компанії, яка працює з невеликою маржею, не створює власної інтелектуальної власності та не планує залучати інвестиції, спеціальний режим може не дати очікуваних переваг. Для підприємства, яке розробляє продукт, залучає команду, готується до інвестиційного раунду та планує міжнародне масштабування, цінність може бути значно більшою.

Важливо враховувати і зворотний бік: вимоги до резидентства, обмеження окремих операцій, витрати на звітність, перевірку відповідності та податкові ризики. Тому "Дія.City" не варто розглядати як універсальне рішення для будь-якої компанії. Але для технологічного бізнесу, який розраховує на довгострокове зростання, це може бути важливим елементом фінансової та корпоративної стратегії.

Найбільший економічний ефект ми побачимо не сьогодні

Коли держава оцінює спеціальний режим, найпростіше порахувати кількість резидентів, робочих місць та сплачених податків. Ці показники важливі. Але вони не дозволяють повністю оцінити довгостроковий результат.

Наприклад, якщо компанія просто змінила юридичний статус і стала сплачувати менше податків, це ще не означає, що економіка отримала додаткову вартість. Натомість якщо завдяки новим умовам підприємець зміг завершити розробку, залучити інвестиції, створити продукт і вийти на міжнародний ринок, економічний результат може бути значно більшим за початкові бюджетні втрати.

Для макроекономічної оцінки важливий саме додатковий ефект. Майбутнє української економіки залежатиме не лише від обсягів відбудови та зовнішньої фінансової допомоги. Воно залежатиме від здатності країни створювати нові активи, які генеруватимуть доходи протягом десятиліть.

"Дія.City" для мене цікава не як механізм зменшення податків для окремої галузі, а як спроба змінити економічну траєкторію країни. Україна вже довела, що здатна створювати технології, які потрібні світу. Наступне завдання значно складніше: навчитися залишати в українській економіці не лише витрати на їх розробку, а й доходи від їхнього глобального успіху. І якщо "Дія.City" допоможе хоча б частині українських компаній пройти цей шлях, її економічне значення буде набагато більшим за суму наданих податкових переваг.